Поширеною формою конкурентної боротьби на світовому ринку є демпінг – міжнародна дискримінація в цінах, коли країна, яка експортує, продає свій товар на якому-небудь закордонному ринку дешевше, ніж на іншому (найчастіше вітчизняному). [2, c.31]
Демпінг може спричинятися, по-перше, державною зовнішньо-торговельною політикою, коли експортер отримує субсидію. По-друге, демпінг може бути наслідком типово монополістичної практики дискримінації в цінах, коли фірма-експортер, яка займає монопольне становище на внутрішньому ринку, при нееластичному попиті максимізує доход, підвищуючи ціни, тоді як на конкурентному закордонному ринку при достатньо еластичному попиті вона досягає максимізації доходу шляхом зменшення ціни та розширення обсягу продажів.
У відповідності із правилами ГАТТ/СОТ, з метою захисту від демпінгу держава-імпортер може запроваджувати антидемпінгове мито. Це стає можливим за умови, коли спеціально проведеним дослідженням вдається довести сам факт демпінгу. Проте часто фірми, які виробляють імпортозамінну продукцію, ініціюють антидемпінгове розслідування, коли насправді демпінгу немає, а низькі ціни імпортних товарів пояснюються нижчим рівнем витрат у іноземних конкурентів. У цьому випадку існує небезпека зловживання антидемпінговим законодавством і перетворення його в чисто протекціоністський інструмент, що може призвести до підвищення ціни імпортних товарів та обмеження конкуренції на внутрішньому ринку.
Запровадження антидемпінгового мита, як і звичайного ввізного мита, підвищує внутрішні ціни і призводить до втрат у добробуті країни. Проте, якщо введення антидемпінгового мита примусить фірму, яка здійснює демпінг, ще більше знизить експортну ціну, то країна-імпортер зможе отримати додатковий виграш.
Надзвичайною формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, наприклад, торговельне ембарго – заборона державою ввезення до якої-небудь країни або вивозу із якої-небудь країни товарів. [16, c.174]
Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, з політичних мотивів. Економічні санкції стосовно якої-небудь країни можуть також мати колективний характер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН.
Із теорії зовнішньої торгівлі очевидно, що наслідком запровадження ембарго є економічні втрати як для країни, котра його вводить, так і для країни, проти якої воно вводиться. Але, для третіх країн, які не приєдналися до ембарго, з'являється можливість отримати додатковий виграш.
Ефект від запровадження ембарго зображено на рис. 2.1, де SE – експортна пропозиція з країни, котра вводить ембарго; SN – експортна пропозиція з країн, які не приєдналися до ембарго. В умовах вільної торгівлі рівновага перебуватиме у точці F при ціні Р0. Після запровадження ембарго крива SE зникає, і пропозиція імпортної продукції буде представлена лише кривою SN. У країні, котра вводить ембарго, ціна падає (оскільки тепер більша частина продукції реалізується на внутрішньому ринку), а в країні, проти якої вводиться ембарго, ціна, навпаки, зростає і обсяг імпорту скорочується до величини М1. Зміна внутрішньої рівноваги (перехід із точки F у точку Е) призводить до таких наслідків: область а – втрати країни, котра вводить ембарго; область (b+с+d) – втрати країни, проти якої вводиться ембарго; область b – виграш інших країн; область (а+с+d) – сукупні втрати від запровадження ембарго.
а) країна, котра вводить ембарго б) країна, проти якої вводиться ембарго
Метою введення ембарго, проте, є не прагнення отримати економічні вигоди, а бажання здійснити тиск на країну для досягнення певних політичних цілей. З цієї точки зору успіх ембарго найімовірнішим буде тоді, коли: по-перше, країна, котра вводить ембарго, має високу еластичність експортної пропозиції, тобто може досить безболісно скоротити обсяги свого експорту; по-друге, у країни, проти якої вводиться ембарго, низька еластичність попиту на імпорт, тобто вона надто сильно залежить від зовнішньої торгівлі; по-третє, якщо санкції є масштабними і вводяться без попередження, зненацька.
Розмір мита на товар може бути вищим тарифної ставки, що застосовується в більшості випадків. Це може відбутися в результаті застосування до цього товару "антидемпінгових заходів" або "компенсаційних заходів". Антидемпінгові мита стягуються за вимогою вітчизняних виробників у відповідь на дії іноземних торговців, що в країні імпорту вважаються "демпінгом". Під "демпінгом" звичайно розуміють продаж товару за ціною, нижчою від тієї, за якою той же або подібний товар продається в країні експорту ("справедлива ціна"). "Компенсаційні" мита стягуються у відповідь на допомогу, яку інша країна надає своїм виробникам, щоб штучно домогтися їхньої більшої конкурентоспроможності на зовнішньому ринку (так звані субсидії). Для вітчизняних виробників існує ще і третя альтернатива. Якщо імпортні товари ввозяться в таких кількостях, що це створює істотну загрозу розвитку вітчизняної промисловості, в багатьох країнах вітчизняні виробники можуть почати спеціальні процедури, результатом яких може стати обмеження імпорту таких "небезпечних" товарів, причому не тільки шляхом підвищення мита, але і через кількісні обмеження. Складність полягає в тому, що в різних країнах використовуються різні підходи до визначення таких понять, як "істотна загроза вітчизняним виробникам", "демпінг" і т.п.
З 1995 року діють три угоди, що разом часто називають "Антидемпінговим кодексом COT": Угода про застосування Статті VI ГАТТ (про анти-демпінг); Угода про субсидії і компенсаційні заходи; Угода про спеціальні заходи. Участь у цих угодах є обов'язковою умовою членства у СОТ.
Угода про застосування Статті VI ГАТТ (про антидемпінг) і Угода про субсидії і компенсаційні заходи дозволяють застосування антидемпінгових і компенсаційних мит для захисту вітчизняних виробників. Проте при цьому повинні бути дотримані дві умови: повинна мати місце несправедлива торгова практика, тобто продаж товарів нижче справедливої ціни, або продаж товарів, відносно яких у країні експорту діють субсидії, заборонені за правилами СОТ, або субсидії, що не заборонені СОТ, але до яких країни імпорту можуть застосовувати компенсаційні заходи; в результаті такої "несправедливої практики", повинні мати місце: збитки вітчизняних виробників, або негативні торгові ефекти для вітчизняних виробників.
На відміну від цих двох угод, третій договір в "Антидемпінговому кодексі СОТ" (Угода про спеціальні заходи) встановлює єдину умову застосування спеціальних заходів: імпорт товарів (неважливо, "справедливий" або "несправедливий") повинен бути істотною причиною серйозного збитку або становити небезпеку такого збитку. Угода передбачає, що застосування спеціальних заходів неприпустимо, коли існує декілька причин збитку вітчизняному виробнику, серед яких і "занадто" великі обсяги імпорту або будь-які обставини імпорту (наприклад, ціна імпортних товарів). Необхідно підкреслити, що, відповідно до вимог "Антидемпінгового кодексу СОТ", жоден із цих заходів не може застосовуватися як відповідь на дії іншої держави. Кожен із цих заходів може застосовуватися тільки з ініціативи зацікавлених вітчизняних виробників і після проведення розслідування уповноваженим державним органом. [14, c.48]
Для підвищення результативності своєї діяльності торговці використовують різноманітні прийоми. Якщо між територіальними сегментами ринку існують торгові бар'єри (наприклад, державні кордони між країнами, що не входять в один митний союз), торговець може продати товар в одному "сегменті" за нижчою ціною, ніж в інших "сегментах" (наприклад, в країні імпорту за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку). Метою такої політики може бути витіснення конкурентів або підвищення довгострокових прибутків.
Угода про застосування статті VI ГАТТ передбачає, що демпінгом може вважатися тільки "продаж товару за ціною, нижчою його "нормальної вартості", тобто ціною за той же або подібний товар, яка платиться в країні експорту при продажу на внутрішньому ринку в звичайному процесі торгівлі.
На жаль, не завжди таку ціну можна встановити, наприклад, тому, що такий же або подібний товар не продається в країні експорту; метод продажу такого ж або подібного товару в країні експорту істотно відрізняється від методу продажу в іншій країні (наприклад, не звичайна купівля-продаж, а лізингова операція). Для цих випадків у зазначеній угоді СОТ передбачена ієрархія методів штучного обчислення "нормальної вартості": ціна, за якою подібний товар експортується в третю країну в звичайному процесі торгівлі; вартість виробництва товару в країні експорту плюс "розумний" прибуток, "розумні" адміністративні витрати, витрати на продаж і будь-які загальні витрати.
З метою захисту національних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але й стимулювати експорт. Однією з форм стимулювання експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, які надаються державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Внаслідок таких субсидій експортери отримують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробникові, коли він виходить на зовнішній ринок) і непрямими (пільгове оподаткування, кредитування, страхування тощо).
Субсидії можуть встановлюватися в різноманітних формах, наприклад:
•звільнення від сплати податків;
•податкові інвестиційні кредити (коли підприємству дозволяється сплатити податок пізніше, за умови виплати відсотка або без такої умови);
•інші податкові пільги;
•пряме переведення коштів із бюджету (гранти, позики або капітальні вкладення);
•або державні гарантії виплати позики;
•кредити від державних банків на пільгових умовах (наприклад, під низькі відсотки) іноземним підприємствам, за умови, що останні імпортують з країни банку визначені товари. [13, c.281]
Наслідки надання експортної субсидії зображено на рис. 2.2. Виробникам, які отримують субсидію, стає вигідніше експортувати, ніж продавати товар на внутрішньому ринку. Але для того, щоб збільшити поставки на зовнішній ринок, вони повинні знизити експортні ціни. Субсидія покриває втрати від зменшення цін, і обсяги експорту зростають. Разом з тим, оскільки збільшуються обсяги експорту і менша кількість товару надходить на внутрішній ринок, його внутрішня ціна зростає з Рw до РD Підвищення ціни обумовлює зростання пропозиції з S0 до S1 і скорочення внутрішнього попиту з D0 до D1. В результаті споживачі втрачають (область а+b), а виробники мають додатковий виграш (область а+b+с+d+е). Та, щоб оцінити наслідки надання експортної субсидії для добробуту країни в цілому, потрібно врахувати витрати на субсидію із державного бюджету. Для цього треба розмір субсидії на одиницю експортного товару помножити на новий обсяг експорту Х1=S1–D1. Навіть коли припустити, що ціна зросте на величину субсидії (що можливе за умови нескінченно великої еластичності попиту на імпорт на світовому ринку), то затрати держави будуть дорівнювати (b+с+d+е+f). Проте реально ці витрати будуть ще більшими. Еластичність попиту на імпорт у країнах-імпортерах, очевидно, не є нескінченно великою, тому внутрішні ціни в країні-експортері зростуть на величину меншу, ніж надана субсидія. І тоді, відповідно, бюджетні витрати будуть більшими, ніж площа прямокутника (b+с+d+е+f).
У відповідності із правилами ГАТТ/СОТ, застосування експортних субсидій заборонене. Якщо ж вони все-таки використовуються, то країнам, які імпортують, дозволено запроваджувати протекціоністське компенсаційне ввізне мито. Воно завдає шкоди країні, яка його впроваджує, але в цілому для світового господарства комбінація експортних субсидій та компенсаційного мита вигідна, оскільки залишає сукупний добробут у світі без змін.
В теорії розмір компенсаційного мита повинен точно відповідати тим негативним ефектам, які створює субсидування в країні експорту відповідного товару. На практиці цього не завжди легко домогтися. Прагнення торговців звести до мінімуму "зловживання" компенсаційними заходами призвело до того, що в ГАТТ були включені положення, що стосуються субсидій і компенсаційних заходів. Зрештою, в рамках ГАТТ у 1994 році була укладена Угода про субсидії і компенсаційні заходи'. Згідно з цією угодою, держава імпорту може накладати компенсаційні мита тільки після проведення розслідування, розпочатого з ініціативи зацікавлених вітчизняних виробників. Вживати такі заходи можна тільки, якщо розслідування показало, що: існує субсидія; існують негативні торгові ефекти, як, наприклад, надана шкода вітчизняним виробникам; існує причинно-наслідковий зв'язок між субсидією і негативними торговими ефектами. Угода про субсидії і компенсаційні заходи поділяє субсидії на три групи:
1. "Зелені" субсидії — ті субсидії, застосування яких правомірно і які не дають права на прийняття відповідних заходів;
2. "Жовті" субсидії — такі субсидії, застосування яких дозволено, але при цьому надається право державі, якій нанесений істотний збиток у результаті застосування субсидій, на вживання "відповідних заходів";
3. "Червоні" субсидії — субсидії, застосування яких не допускається.
Угода дає чіткі критерії, за допомогою яких можна віднести ту або іншу субсидію до одного з цих видів. Угода не стосується субсидій, що надаються сільськогосподарським товарам. Порядок застосування таких "сільськогосподарських" субсидій встановлений в Угоді про сільське господарство. [19, c.403]